Краса – це стан свідомості, а не тіла

У мене росте п’ятилітня донька Марта. Марта – найкраща дівчинка у світі. Найвеселіша, найрозумніша, найкрасивіша. Я регулярно «перевіряю зв'язок», запитуючи її: «Мартусь, а хто найкрасивіша дівчинка на землі?». На що вона впевнено відповідає: «Я!»

Формально – це мамсько-дитячі ігри, а насправді – потужний автотренінг з довготерміновим ефектом. Впевненість у будь-чому є основою існування цього будь-чого. Візуалізація – перший крок до матеріалізації. І так далі. Я вірю, що постійне ствердження того, що ти – красива, дає солідну основу для віри в це твердження. Погляди в дзеркало, компліменти чоловіків – це все буде потім. Спершу – віра в себе, яка, як відомо, здатна втілити в реальність усе, що завгодно. Так, я свідомо закладаю своїй дитині впевненість у тому – що вона найкраща. При цьому намагаюсь балансувати на межі, за якою ця впевненість переходить в егоїзм, але це вже зовсім інша тема.

Коли я росла, моя мама ніколи не називала мене красивою. Я вчилася на відмінно, багато читала, мала високі амбіції – і мене хвалили за це все. А от з зовнішністю не склалося – ну обділила природа, що вдієш. До закінчення школи я свято вірила в те, що я – сіра миша. І була такою. Я не подобалася хлопцям, не ходила на побачення, мені не допомагали ні макіяж, ні фарбування волосся, ні підбори. Я ЗНАЛА, ЩО НЕКРАСИВА, і тому була такою.

Процес перевтілення з невмиваної падчерки в осяйну Попелюшку зайняв чимало часу і зусиль. Я навіть не пам’ятаю, як він почався і не впевнена, чи закінчився. Очевидно, це сталося після того, як я вийшла з-під маминого впливу і стала менше зважати на думку оточуючих. Знаю тільки, що в основі цього лежала задача – полюбити саму себе. Такою, якою я є. Полюбити це обличчя, ці риси характеру, це тіло. Докласти зусиль, щоб і тіло, і характер ставали кращими в міру можливостей і бажань. І, прокидаючись вранці і підходячи до дзеркала, казати собі: «Привіт, красуне». Можете не вірити, можете засуджувати за пафос, але дорогою від сірої миші до красивої жінки, якою я почуваюся зараз, це все було.

Я здогадуюсь, що моя донечка теж мусить пройти через це сама. У свій час. Від маминих повторень, що «ти в мене краля», до внутрішнього стрижня – велика відстань. Але я хочу вірити, що принаймні зможу закласти в доньці фундамент віри в те, що вона – унікальна, красива, цінна. А решту нехай будує сама. Адже цей процес ніколи не закінчується.

Почніть почуватися красивою, і ви будете такою. Саме в такому порядку, а не навпаки. Бо краса – це стан свідомості жінки, а не стан її тіла.